Лина Васильевна Костенко – цитаты и высказывания

Життя пройде, немов вода,
І відцвіте, немов вишнева гілка...
В житті одна помилка — не біда,
Біда, коли усе життя — помилка. Жизнь утечет, словно вода
И отцветет, как вишни ветка…
Одна ошибка в жизни — не беда,
Беда, когда вся жизнь — ошибка.

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки! А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих. Послушаю я дождь. Подкрался и шумит.
Жестянный звук воды, шаги весёлых капель.
Ещё лишь миг, лишь миг, ещё лишь миг,
я оглянусь ? года прошли внезапно. Да, может, и века. Никто и не узнал
в туманностях души иль, может, Андромеды -
я в мантиях дождя ? прозрачностью стекла ?
и прихожу к живым, и зрю, кого уж нету.

Женщина как музыка. Её можно любить, даже не совсем понимая.

У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі -
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш -
хочеться літати. В те времена кошмаров, прям косматых
Когда в степи там кто не воевал, -
Хотелось ей, чтоб прямо в хате
Над головою небо кто создал.
Не привелось ей слышать о Растрелли.
Она «на свёклу» лишь ходила в степь.
О, перекладина, что над постелью –
ей лишь бы небо в звездах.
Чтоб утром только глянуть
И в мечтах взлететь.

Пристрасть — це натхнення тіла, а кохання — це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.

Я надійна одиниця електорату, по таких, як я, ще не одна мавпа видереться на верхні гілки влади.

І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.

Зманеврували у слові, зманеврують і в ділі.

Час неосяжний, коли він категорія ВІЧНОСТІ.

Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації.

Несвідомі власної несвідомості.

Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема. Поняття ж кращого співвіднесене з гіршим, отже, завжди є люфт для надії.

А як подумать, дівчинко моя ти,
то хто із нас на світі не розп’ятий?
Воно як маєш серце не з льодини,
розпяття — доля кожної людини. Но как подумать, девочка моя ты,
то кто из нас на свете не распятый?
Оно как имеешь сердце не со льда,
распятие — каждого человека судьба.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність. Целую все леса. Спасибо скрипачу.
Присутствие моё вам хорошо сыграл он.
Я ? дерево и дождь, всё, что любить хочу
и, может быть, моё в том высшее начало.

Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно. Лес этот жив. Глаза его ? добрее.
Ветра гуляют в буйной голове.
пни обветшалые, косматые отребья
летопись тиши слагают на траве.
Дубовый Нестор всё глядит сквозь пальцы
на вальсы белые хмельных берёз,
и сонный гриб в зелёненькой фуфайке
дождём упился и за день подрос.
Багрянцем солнце, теменью лесною
в просвете туч все крутит нам кино,
И там на пне да под седой сосною
медведи забивают в домино.

Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так – то не знайшлося маляра.
Все якось так – то горе, то біда. І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, –
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки... О, как же мама грезила тем небом!
Была она красива, молода!
Пришёл художник слабый, неумелый,
Всё как-то так – то горе, то беда. Орнаменты поблёкли на посуде,
Отец в унынье впал, прошли года, –
И нет над ней теперь ни потолка, ни буден,
А есть лишь небо, звезды, облака…

А наш король, а ми його васали,
а чорт візьми, я теж його васал.
Усі йому вже оди написали,
лиш я йому ще оди не писав. І хоч живу я з королем не в мирі,
бо не люблю присвячувати од,
я друзям не підморгую в трактирі —
мовляв, який король наш ідіот! А наш король, а мы его вассалы…
Да черт возьми, и я его вассал!
Ему уже все оды написали,
Лишь я ему строки не написал! И хоть я с королем живу не в мире,
Поскольку я не сочинитель од,
Друзьям я не подмигивал в трактире –
Каков у нас король, мол, идиот!

Мене куплять і спродувать не раджу,
моя душа не ходить на базар.
А не клянусь, тому що я не зраджу,
і вже не раз це в битвах доказав. І хоч на світі сторони чотири,
я тут живу, бо я цей край люблю.
І не боюсь донощика в трактирі,
бо все кажу у вічі королю! Купить меня? Продать? Свой пыл не тратьте:
Моя душа не ходит на базар.
Чужды мне клятвы – я же не предатель,
И это в битвах кровью доказал! И хоть открыты мне все части света -
Я здесь живу и этот край люблю.
И не боюсь доноса и навета -
Все говорю в глаза я королю!

І сум, і жаль, і висновки повчальні,
І слово непосильне для пера.
Душа пройшла всі стадії печалі.
Тепер уже сміятися пора. И грусть, и сожаления, и выводы нас поучали,
И слово непосильно для пера.
Душа прошла все стадии печали.
Теперь смеяться уж пора.

Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю. И почему ждёт лес меня − и снова
на щит возносит солнце и зарю.
Я их люблю. Их слово мне знакомо.
И с ними я безмолвьем говорю.

Добре людям, які проходять повз факти. А я проходжу крізь них.

Та є печальна втіха, далебі: комусь на світі гірше, як тобі. Но есть печальное утешение, право: кому-то на свете хуже, чем тебе.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди. Чтоб след оставить, без него нельзя,
Мы ж ничего — проходим, словно тени.
Чтоб только неба синие глаза
Всегда бы землю видели в цветеньи.
Чтобы леса не вымерли, как тур,
Слова не оскудели, словно руды.

Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки. А жизнь идет и все без корректур,
и как напишешь, так уже и будет.
Пусть не страшит досадная строка.
Прозрений не пугайся, в них лекарство -
это сердца вехи.
Не бойся правды, хоть она горька,
и всех печалей, хоть они, как реки.
Людскую душу бойся обобрать:
Предашь однажды — и уже навеки.

Все повинно минати, бо інакше нічого не настане. Всё должно проходить, иначе ничего не настанет.

И в детство, будто в теплые края.
Летит душа, ей там тепло всегда. Душа летить в дитинство,
Як у вирій,
Бо їй на світі тепло тільки там.

— Великое небо.
— Или мы малые. — Велике небо.
— Або ми малі.

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись. Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше! Страшны слова, когда они молчат,
Когда они коварно притаились,
Когда не знаешь, как бы их начать,
Ведь все слова уже произносились. И кто-то ими мучился, болел,
С них начинал, и завершал всё – ими.
Слов миллиарды (как и душ, и тел),
А ты их должен вымолвить впервые!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія — це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі. Всё повторялось: красота и мнимость.
Всё было: и асфальт, и спорыши.
Поэзия – всегда неповторимость,
Бессмертное касание души.

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу. Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати. А жизнь идет и все без корректур.
И время мчится, не уняв галопа.
Давно уж нет маркизы Помпадур,
И мы живем уже после потопа. Не знаю я, что будет после нас,
Во что природа сможет нарядиться.
Не отступает время ни на час.
А мы — живые, надо торопиться.

Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас — із вас.
Залишиться одна лиш оболонка. Ищите цензора в себе.
Он там живёт, дремучий и небритый,
сидит там, чёртик будто бы в трубе
и совесть вам он извлекает скрытно.
Немного, изнутри и не за раз.
Всё снимет по чуть?чуть, до образочка.
И незаметно вынет вас ? из вас.
Останется одна лишь оболочка.

Недуманно, негаданно
Попала в глухомань,
Где сосны пахнут ладаном
В предутреннюю рань. Где вечер пахнет мятою,
Аж холодно шмелю.
А я тебя, а я тебя,
А я тебя люблю! Ловлю твои признанья
Сквозь музыку берёз.
Люблю до обожанья,
До выкрика, до слёз! Под этою звездою
Без зелья, без вина
Тобой, одним тобою
На весь свой век пьяна!

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим,
що світ вже так замішаний на злі,
що як платити злочином за злочин,
то як же й жити, люди, на землі? Но, видимо, мы правды не сглазим,
что мир уже так замешан на зле,
что как платить преступлением за преступление,
то как же и жить, люди, на земле?

Усі вже звикли: геніїв немає.
Поснулим душам звелено хропти.
Епоха несприятлива – ламає
іще в колисці геніям хребти. Колись, давно, були якісь гіганти.
Тепер зручніші виміри – пігмей.
Напівнездари чи напівталанти,
в космічний вік – дремучий Птолемей. Привыкли все — нет гениев, и всё тут.
Ведь спящим душам велено храпеть.
Плоха эпоха — набекрень своротит
и в колыбели гению хребет. Давно, когда-то, были там, гиганты.
Теперь удобней — если ты пигмей.
Полубездарности, полуталанты,
в эпоху космоса — дремучий Птолемей.

І живемо. Земля ще нас тримає.
А вже мистецтво ждать перестає. Усі вже звикли: геніїв немає.
А що, як є? Зацьковинаий, а є?! А що як він між нами ходить, геній?
Вивозить з бруду цей потворний час.
Що, як за це вже зараз в наших генах
нащадки наші зневажають нас?! Так и живём. Земля ещё нас носит.
Но уж искусство прекращает ждать. Нет гениев — и ладно. И не спросят
себя — вдруг есть? Затравлен, но не взять? А вдруг, он между нами ходит, гений?
Вывозит ужас времени, сквозь грязь.
А коль сейчас за это в наших генах
потомки наши презирают нас?

Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми. Озёрца малые сияют, но без злобы,
качает туча тощие громы.
Поедем в лес, поговорим ? с зелёным
а уж тогда могу я и с людьми.

Імпульси нашої пристрасті не в пекучих кодах еротики, не в топографії ерогенних зон, а в нерозгаданих таємницях психіки.

Десь, може, там зустрінемося ми.
Не буде рук — обнімемось крильми. Где-то, может, там мы встретимся.
Не будет рук — обнимемся крыльями.

Ти, може, від мене втомився. Мене потрібно любити. Ты, может, от меня устал. Меня нужно любить.