Зоя Лаврентьева, 12.02

Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно. Лес этот жив. Глаза его ? добрее.
Ветра гуляют в буйной голове.
пни обветшалые, косматые отребья
летопись тиши слагают на траве.
Дубовый Нестор всё глядит сквозь пальцы
на вальсы белые хмельных берёз,
и сонный гриб в зелёненькой фуфайке
дождём упился и за день подрос.
Багрянцем солнце, теменью лесною
в просвете туч все крутит нам кино,
И там на пне да под седой сосною
медведи забивают в домино.

И мужчины, и женщины — как лилии в долине: сегодня они цветут, а завтра будут брошены в печь; время человеческое приходит и уходит.